MY WOMEN by Yuliia Iliukha

These are excerpts in Ukrainian, English and Italian kindly provided by the author, from the manuscript "My women" . This is a collection of prose about women during war. The texts were translated into in English by Hanna Leliv, into Italian by Marina Sorina.

жінка, яка не дочекалася, не знала для чого їй тепер жити.

вона клала свій біль у наплічник і несла його вздовж річки, в якій щодня вмирало і знову народжувалося сонце. жінка сиділа на піску, не рухаючись, наче прадавня кам’яна баба. ліс на протилежному березі річки із зеленого перетворювався на жовто-червоний, але жінка цього не помічала.

вона клала своє горе у яскраву сумочку й спускалася в метро. там жінка їхала до кінцевої і робила вигляд, що читає книжку. літери розпливалися перед її очима. коли хтось із пасажирів зауважував, що вона тримає книжку догори дригом, жінка пересідала на потяг у зворотному напрямку і діставала ту саму книжку.

вона клала свою ненависть у кишеню і йшла блукати з дитинства знайомим містом. з кожним її кроком ненависть важчала і кишеня все сильніше відтягувала полу пальта. жінка перекладала частину ненависті в іншу кишеню, але вона множилась і множилась, і жінка мала нести її в руках, притискаючи до серця.

жінка існувала, але не жила, дивилася, але не бачила, слухала, але не чула.

а одного разу жінка зустріла іншу жінку, яка теж не дочекалася. жінки глянули одна на одну і все зрозуміли.

вони будуть жити заради тих, кого не дочекалися.

*

The woman who’d been waiting in vain no longer knew what she should live for.

She would put her pain into her backpack and carry it along the river where the sun died and was reborn every day. The woman would sit on the sand without moving like an ancient stone baba. The green forest on the river’s opposite bank turned yellow and red, but the woman did not notice that.

She would put her grief into a bright handbag and go down into the subway. The woman would travel to the final station, pretending to read a book. Letters would blur in front of her eyes. If a passenger remarked that she was holding the book upside down, the woman would change trains to go back and pull the same book out.

She would put her hatred into her pocket and wander around the town she’d known since childhood. With each step, the hatred would grow heavier, and the pocket would pull the hem of her coat down. The woman would move part of her hatred into another pocket, but it grew and grew, and she had to carry it in her hands, pressing it to her heart.

The woman existed but did not live; watched but did not see; listened but did not hear.

And then, one day, she met another woman who’d been waiting in vain, too. The women looked at one another and understood everything.

They would live for the sake of those they’d been waiting in vain for.

**

жінка, яка навчила ненавидіти своїх дітей, щоранку відкривала зведення Генштабу й рахувала.

око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, голова за голову, життя за життя. жінка хитала головою і виправляла: сто їхніх життів за одне життя праведника ЗСУ. так буде правильно. так буде логічно. так буде справедливо.

жінка, яка прокидалася вночі й задихалася від ненависті, сміялася, коли замість дікпіків залицяльники скидали їй у приват фото мертвих ворогів. вона довго їх роздивлялася, зауважуючи кожну деталь. ось витекло око, там гусениці танка розмазали по покоцаному асфальту мозок, а ті двоє взагалі згоріли нахуй, наче невдало обсмажені різником кабани.

жінка, яка вміла ненавидіти ворогів, вміла й любити. особливо вона любила котиків. вона аж плакала від замилування, коли білі пухнасті котики на відео, які були так схожі на янголів, вгризалися в ногу мертвого ворога і рвали своїми гострими зубками його тіло. "хоч для чогось прислужився, тварюка", - думала жінка й гладила холодними худими пальцями голову свого Хаймарса.

котик примружував очі й мріяв про славу пожирача ворогів.

а жінка щовечора чистила зуби, молилася ЗСУ й лягала спати між двох стін.

**

A woman, who taught her children to hate, pulled up a new report of the General Staff every morning and counted.

Eye for eye, tooth for tooth, arm for arm, leg for leg, head for head, life for life. The woman shook her head and corrected herself: a hundred of their lives for one life of the righteous soldier of the Armed Forces of Ukraine. Now this will be correct. This will be logical. This will be fair.

The woman, who woke up in the middle of the night choking on hatred, laughed when her admirers sent her photos of dead enemies instead of dick pics. She would stare at them for a long time, paying attention to every detail. Here’s an eye that popped out. This is the brain smothered on the potholed asphalt by tank tracks. And those two just burned the fuck down, like two boars the butcher roasted too hard.

The woman, who knew how to hate her enemies, knew how to love, too. She had a special love for cats. She even wept with delight watching a video of fluffy white cats, looking just like angels, biting into the leg of a dead enemy and ripping his body apart with their sharp little teeth. “At least some use of you, scumbag,” the woman thought, running her thin cold fingers over the head of her Himars.

The cat squinted his eyes, dreaming about the glory of an enemy eater.

And the woman would brush her teeth every night, pray to the Armed Forces of Ukraine, and go to sleep between two walls.

***

жінка, яка зранку вибігла з дому в супермаркет за молоком, більше не мала куди повертатися.

коли вона вийшла з АТБ, земля здригнулася. жінка важко впала на тротуар, роздавивши пакет з молоком і булочку до кави. зверху на неї посипалось скло, і жінка рефлекторно прикрила голову руками, не відчуваючи, як у шкіру впиваються дрібні уламки. вила сирена, криком заходились сигналки автівок. кров капала на скроню і текла по щоці, розливалось молоко з-під поли пальта. жінка вичекала кілька хвилин і побігла.

попереду димів її будинок. вона мчала до нього, наче могла його врятувати. кров текла по обличчю, кров шуміла в голові.

коли вона майже досягла цілі, її перехопив чоловік у чорному одязі. жінка спробувала вирватись, але він міцно обхопив її руками.

"хто там у вас?" - крикнув прямо у вухо.

жінка раптом обм'якла, обвисла в руках чорного незнайомого чоловіка. він не втримав її, і вони разом повалилися на землю.

"нікого, - прошепотіла жінка, розмазуючи кров по губам, - у мене там нікого".

уперше в житті самотня жінка зраділа, що в неї не було нікого.

La donna che la mattina era andata a fare un salto al supermercato a prendere il latte, non aveva più dove tornare.

Quando era uscita dal Lidl, la terra aveva sussultato. La donna era caduta di peso sul marciapiede, schiacciando il cartone del latte e la brioche per il caffè. Sul suo corpo piovevano i vetri. La donna aveva coperto la testa con le mani in modo istintivo, e non sentiva le schegge affilate pungerle la pelle. Ululava la sirena, impazzivano gli antifurti delle macchine, il sangue le gocciolava dalla tempia e colava sulla guancia, il latte si propagava da sotto la falda del cappotto. La donna aveva atteso per qualche minuto e si era messa a correre.

Davanti a lei fumava il suo palazzo. Lei correva in quella direzione come se potesse salvarlo. Il sangue scendeva sul volto, il sangue pulsava nella testa.

Quando stava per raggiungere la meta, un uomo vestito di nero l’ha bloccata. La donna ha cercato di liberarsi, ma lui la reggeva forte fra le braccia.

“Hai qualcuno, lì dentro?” – le ha gridato all’orecchio.

La donna si è accasciata di colpo sulle braccia dell’uomo sconosciuto. Lui non è riuscito a trattenerla e si sono rovesciati per terra insieme.

“Nessuno” – ha bisbigliato la donna, strofinando il sangue sulle labbra. – “Non ho nessuno, lì”.

Per la prima volta in vita sua, la donna sola si era rallegrata di non avere nessuno.

****

жінка, яка чекала рускій мір, уже другий місяць лежала під завалами власного дому.

коли все почалося і жінка почула перші вибухи, вона злякалася. потім прийшло розуміння, хто стоїть за тим ранковим гухканням, і вона зраділа: "наші" скоро будуть тут.

жінка все життя викладала російську мову та літературу у школі через сто метрів від дому. коли до пенсії залишалося два роки, школа стала українською, і її тихенько скоротили. жінка ледве отямилась після такого удару. несподівано у неї з'явилося багато вільного часу, який вона однаково присвячувала підготовці до уроків, які вже ніколи не відбудуться. вона заглиблювалась у пушкіна, з олівцем перечитувала лєрмонтова та захоплювалась тютчевим. вечорами, сидячи у старому, придбаному ще двадцять років тому, кріслі жінка переконувалась у величі та могутності російської культури.

потім вона згадувала молодість. філологічний факультет, гуртожиток, ситцеві плаття, вірші в темному парку, гарячі руки, слова любові. далі пам'ять підкидала їй спогади про дешеву ковбасу і найсмачніше у світі морозиво. ані смаку ковбаси, ні смаку морозива жінка вже не пам'ятала, але свято вірила в їхню еталонність. жінка була впевнена, що все це можна повернути, треба лише трохи почекати - непорозуміння швидко закінчиться, адже "наші" нізащо не будуть стріляти по мирним.

коли її під'їзд склався з п'ятого по перший поверх, жінка спала. велич російської культури поховала її, не запитавши, що вона думає про пушкіна з лєрмонтовим.

La donna che aspettava l’arrivo del mondo russo, giaceva sotto le macerie di casa sua da due mesi.

Quando tutto è cominciato, ha sentito le prime esplosioni e si è spaventata. Ma poi si è resa conto chi fossero i fautori di questi boati mattutini, e si è rallegrata: arrivano i “nostri”, presto saranno qui.

Per tutta la vita la donna aveva insegnato lingua e letteratura russa nella scuola a due passi da casa sua. quando mancavano pochi anni alla pensione, la scuola è passata alla lingua ucraina e l’insegnante è stata dimessa in fretta. la donna ha fatto fatica a riprendersi da questo colpo. all’improvviso aveva tanto tempo libero. Lo dedicava alla preparazione delle lezioni che non si terranno più. approfondiva la lettura di Pushkin, con una matita in mano rileggeva Lermontov e si appassionava a Tiutchev. passando le sere in una poltrona comprata vent’anni prima. La donna si convinceva quanto sia grande e potente la cultura russa.

Poi tornavano le memorie della gioventù. facoltà di filologia, convitto studentesco, vestitini colorati, poesie nel parco ombroso, mani calde, parole d’amore. Poi la memoria offriva i ricordi del salame a basso prezzo e del gelato più buono al mondo. La donna non si ricordava né il sapore del salame, né il sapore del gelato, ma credeva fermamente che fossero il massimo. La donna era sicura che fra poco tornerà tutto questo, bisognava solo aspettare un po’ - il malinteso verrà presto chiarito, visto che i “nostri” giammai spareranno sui civili.

Quando il suo condominio si è schiacciato dal quinto piano a pianoterra, la donna dormiva. La grandezza della cultura russa l’ha sepolta, a prescindere da quel che lei pensasse di Pushkin e Lermontov.

Yuliia Iliukha is a poet, prose writer and journalist, born in 1982 in Kharkhivska oblast, Ukraine. She is the author of several books for adults and children. Her poems and prose stories have been translated into English, German, Italian, Bulgarian, Hungarian, Catalan, Polish, Swedish. Her works have appeared in magazines and newspapers of Ukraine, Austria, Poland, Bulgaria, Hungary, Spain, UK, Sweden. Iliukha has received a number of awards inclulding the Oles Honchar International Ukrainian-German Literary Prize, International LIterary Contest “Word Coronation 2018” Prize, and Smoloskyp Prize. Yuliia is the creator of the socio-poetic media project “The mark of home”, which is dedicated to the rehabilitation of war veterans in Ukraine through creativity. She is also the compiler of the eponimous collection of poems. She is the author of several interviews with writers for the daily all-Ukrainian newspaper “Den” (“The Day”).

Hanna Leliv is a freelance translator from Lviv, Ukraine. She was a Fulbright fellow at the University of Iowa’s Literary Translation Workshop and mentee at the Emerging Translators Mentorship Program run by the UK National Center for Writing. Her translations of contemporary Ukrainian literature into English have appeared in Asymptote, BOMB, Washington Square Review, The Adirondack Review, The Puritan, and elsewhere. In 2022, Stalking the Atomic City: Life Among the Decadent and the Depraved of Chornobyl, a non-fiction book by Markiyan Kamysh, was published in her translation by Astra House. Currently, she is a translator-in-residence at Dartmouth College.

Marina Sòrina, nata a Kharkiv, in Ucraina, in Italia dal 1995, laureata in Lingue straniere presso l’Università di Verona, addottorata in letterature comparate presso lo stesso Ateneo.Dal 2012 lavora come guida turistica, traduttrice ed interprete, insegnando in parallelo ai corsi di lingua. Dal 2014 fa parte del direttivo di “Malve di Ucraina” APS, l’associazione che riunisce la comunità ucraina veronese c/o Centro per le donne migranti “Casa di Ramia”. Autrice di due libri di narrativa e di diversi racconti pubblicati in Italia a partire dal 2006.